МИКОЛА ЛЮДКЕВИЧ

 

МИКОЛА ЛЮДКЕВИЧ

*** СПОВІДЬ ПЕРЕД УКРАЇНОЮ ***



 

До 60-річчя від дня народження Володимира Рокецького —
політв’язня брежнєвських концтаборів

Частина перша

ПАМ’ЯТЬ ЧИСТИХ ДЖЕРЕЛ

У мальовничій долині, зусібіч оточеній лісистими пагорбами, які то тут, то там світять лисинами ланів, либонь, мільйони літ – нині вже випрямленою стрічкою, а колись хвилястою змійкою – уперто пробиває собі шлях до сивого батька-Дністра його молодша донька Золота Липа. До її правого берега замріяно тулиться село Носів (теперішнього Підгаєцького району), ніби засвідчуючи річковим русалкам виняткову приязнь і симпатію.
Перша історична згадка про Носів датується лише 1785 роком, але щось ніяк не віриться, що наші далекі предки не облюбували цю затишну, казкову місцину набагато раніше. Адже благодатна природа і родючі землі споконвіку приваблювали людей.
У Носові, як і в тисячах галицьких сіл, завжди дотримувались усталених, перевірених часом, традицій. Селяни цуралися показної, з елементами парадності риторики “ура-патріотизму”. Любов до рідної землі вони вимірювали не словами і галасуванням, а мозолястими руками. А ще для них немало важили духовність та чиста мораль. Віра в Бога, пам’ять поколінь, честь роду, совість, шляхетність, милосердя, співчуття – це далеко не всі чесноти, за якими оцінювали людей, родини, ба, навіть цілі села. Дивовижним внутрішнім барометром селяни безпомилково визначали, хто є хто: кому можна вірити, а кому не варто й руки подати...

Рід Рокецьких у Носові відомий давно. Та й у сусідніх Завалові та Середньому теж чимало Рокецьких, тож коріння роду давнє і глибоке. Усі вони відзначалися порядністю і якоюсь особливою надійністю, притаманною справжнім хліборобам. Ледарів і лакуз у роду споконвіку не було. Видно, ці риси успадковувалися від покоління до покоління...
Син Лева Рокецького Юліан ще до Другої світової війни взяв шлюб із Ганною Клюбою. Молода пара стала ґаздувати на своїй землі, наділеній батьками. Але в надрах світової політики вже нуртували такі пристрасті, що всі розуміли: війна неминуча...
То були важкі і, водночас, доленосні для українців Галичини часи. Натхненна звитягою Січових Стрільців та визвольних змагань на Великій Україні в роки Першої світової війни, молода генерація галичан активно вливалася в ОУН, розгорнула широкомасштабну просвітницьку діяльність, повсюди засновувала кооперативи, аби хоч якось зменшити економічний тиск на українських селян та ремісників з боку польської влади. Зростання національної самосвідомості спостерігалося не тільки у політично активної молоді – абсолютна більшість поважних, заможних селян і нової галицької інтелігенції до глибини єства пройнялася ідеєю самостійної Української держави, котру наш люд плекав у мріях ще з часів козаччини.
Але з початком Другої світової війни у Галичину неочікувано прийшли “визволителі” зі Сходу. І через кілька місяців з’ясувалося, що “золотий вересень 1939 року” набув виразного червоного забарвлення людської крові. Масові арешти інтелігенції, а особливо національно свідомої молоді, засвідчили, що замість одного окупанта у Галичину прийшов інший, тільки стократ цинічніший і жорстокий. Напередодні приходу німців носівчани не раз спостерігали, як Золота Липа несе червоні від крові невинних жертв води...
Німці виявилися не набагато ліпшими. Українські націоналісти змушені були перейти у підпілля. І галичани зрозуміли, що волю можна здобути лише зі зброєю в руках. Тому після створення Української Повстанської Армії чимало носівчан поповнили її лави. Серед них був і племінник Ганни Клюби – Володя, син її старшого брата, котрому ледь виповнилося двадцять...
З “другим пришестям” совєтів повстанці посилили боротьбу. Але сили були нерівними, бо сподівання на допомогу з боку Англії і США виявилися марними. Тож УПА опинилася один на один з могутнім монстром. І дивовижна річ: фанатична відданість ідеям самостійної держави важила більше, ніж чисельна, до зубів озброєна армія ворога, вишколена до того ж виграною війною. Тому енкаведисти вдавалися до іншої тактики, зокрема – до послуг сексотів.

...У 1946 році сексот повідомив совєтів про місце розташування криївки на узліссі в урочищі “За Ковалевим”. Загін військ НКВС оточив криївку зусібіч, пропонуючи повстанцям добровільно здатися. В той час у криївці перебувало четверо месників-но-сівчан: Володимир Клюба (“Володя”), Михайло Галас (“Скакун”), Микола Борсук (“Дем’ян”) та Василь Харий (“Пугач”). Хлопці мужньо прийняли останній бій. Коли набої закінчувались, вони, аби не потрапити живими у лапи ворогів, підірвалися гранатами...
Карателі повантажили тіла загиблих месників на підводи і демонстративно повільно везли їх по селу. Сподівалися, мабуть, що хтось з рідних чи односельчан не витримає і викаже себе. Але люди добре розуміли, що у цьому разі усю родину загиблих чекає далека дорога до Сибіру. Тому ніхто навіть поглядом не дав ворогам натяку, що знає хлопців. Рідня безмовно ридала, тамуючи сльози. Лише після того, як загиблих повезли у напрямі Підгаєць, рідні змогли дати волю емоціям – і то вдома, тихцем, аби сексоти не довідалися...

2 листопада 1947 року Господь послав Ганні та Юліану Рокецьким третього сина. Йому дали ім’я Володимир – у пам’ять про двоюрідного брата Володю Клюбу, який поліг геройською смертю. Чи знали батьки, що, охрестивши сина Володимиром, вони не тільки зберегли родинну традицію імен (так було здавна заведено у галицьких сім’ях), а й мимоволі передали йому незрівнянно більше – отой незламний повстанський дух непокори, готовність до самопожертви? І чи відали вони, що через чверть століття їхній Володя продемонструє ці чесноти, успадковані від двоюрідного брата, в усій величі?..
Тим часом хлопчик жадібно пізнавав навколишній світ, милуючись неповторними носівськими краєвидами, – той світ, який кожен з нас називає маленькою батьківщиною, без якої ніколи не було і бути не може батьківщини великої – України. Вже тоді Володя вирізнявся серед своїх ровесників милосердям і готовністю допомогти стражденному. В такому віці це не могло бути наслідком виховання, цими чеснотами Володю наділив, мабуть, сам Господь, визначивши його місію у майбутньому.

...Одного зимового вечора, коли родина Рокецьких збиралася вечеряти, у селі раптом пролунали постріли. За кілька хвилин через сад начебто хтось пробіг. Семирічний Володя миттю вибіг з хати, навіть батьки не встигли збагнути, що ж діється. Коли мати кинулася за дитиною, син у садку босоніж загортав снігом сліди від крові – очевидно, повстанця-утікача поранили під час перестрілки.
– Синочку, ти ж застудишся, нащо ти це робиш, – бідкалася Ганна, силоміць тягнучи малого до хати.
– Але ж, мамцю, якщо партизана наздоженуть, то вб’ють, – добрі дитячі очі пильно дивилися на матір. – Мамцю, я не хочу, щоб він загинув...
– Не бійся, синочку, він обов’язково втече, – заспокоїла і, взявши на руки, міцно пригорнула дитинча...

Село – це щоденна робота. Коли ж совєти зігнали всіх до колгоспу, батьки змушені були цілий Божий день відбувати новітню панщину – за якісь нещасні трудодні. Тож основна робота в домашньому господарстві лягала на плечі дітей: і корову пасти, і свинку та птицю погодувати, і грядки та город прополоти. А ще треба було встигнути уроки готувати. Одне слово, байдики бити просто не вистачало часу.
Володя встигав усе. І вчився залюбки, і по господарству батькам допомогти – безвідмовний. Не було такої роботи, за яку б не брався. Навіть корову сам доїв. Звісно, брати допомагали – а їх у Володі було троє: старші Леонід та Богдан і наймолодший Юрко. Всіх Володя любив, але найбільше здружився з Богданом. Це й не дивно, вони були майже ровесники – лише два роки різниці. Та й інтереси у них були спільні.
У школі Володю любили всі: і вчителі, й однокласники. Він дружно жив з усіма ровесниками, просто не вмів сваритися.
– Я дуже добре пам’ятаю Володю, – згадує вчителька української мови та літератури Носівської школи Ольга Іванівна Синюк. – Це був унікальний хлопець. У його очах завжди світилися зорі, і від того погляду самій хотілося усміхатися. Володя був просто залюблений у літературу та історію. І сам писав вірші, повісті, оповідання. Дуже багато читав, можна сказати “поїдав” книги. Вчився добре, хоча й не був відмінником... Знаєте, він ніколи не заучував того, що написано у підручнику. Завжди мислив якось по-своєму, причому думки його були дуже оригінальними. Володя вмів аналізувати...
Втім, учителям з Володею легко не завжди було. Ольга Іванівна пригадує чимало курйозних ситуацій. Він умів дуже гарно декламувати вірші чи уривки з прозових творів – мав чудову, навіть унікальну пам’ять. Але не все любив вчити напам’ять. Пейзажну лірику, описи природи, скажімо, у творах І.Нечуя-Левицького – будь ласка. А от опуси, в яких оспівувався радянський патріотизм, щось на кшталт “хлопченя з розумними очима” чи “я славлю партію, велику партію”, – уперто ігнорував. Ясна річ, коли схоплював за це двійку, наступного разу вивчав, але читав без жодної інтонації. Одне слово, відверто і демонстративно показував, що йому не подобається...
У цьому, власне, нема нічого дивного. Школяр Володя Рокецький під час канікул не раз босоніж обходив усі околиці Носова, у навколишніх лісах міг орієнтуватися наосліп. Він любив свій мальовничий край, і з часом це стало невід’ємною часткою його ще маленького, але вже гордого “Я”.
Та й справжнє виховання Володі, справжнє пізнання історії рідного краю, відчуття того, що ми називаємо патріотизмом, у той час ідеологічних догм відбувалося не у школі, а у сім’ї. Батьки Володі, хоч і не мали не те що університетських дипломів, а бодай систематичної шкільної освіти, все ж зуміли передати синові пам’ять поколінь: народні перекази, бувальщини, легенди.
Ще дитиною довгими зимовими вечорами Володя, затамувавши подих, схвильовано вловлював кожне слово розповіді батьків про героїчну боротьбу повстанців. Так він довідався і про подвиг свого двоюрідного брата. І ці розповіді для Володі важили у мільйони разів більше, ніж ерзаци шкільних підручників.

Трохи подорослішавши, у пору ранньої юності, Володя не раз блукав урочищем “За Ковалевим”. Тоді від узлісся залишилися лише поодинокі дерева, а поруч було пасовисько, куди він гонив корів. Люди здогадувалися, де була криївка, у якій мужньо зустріли смерть четверо повстанців. Адже саме в цьому місці земля трохи потахла й утворилася доволі помітна заглибина.
Володя часто приходив на те місце, аби хоч подумки порозмовляти з братом. І раптом одного разу помітив, як неподалік, буквально за декілька метрів, з-під землі під деревом просочується вода. Поглянувши зблизька, зрозумів, що це пробивається джерело. Він розчистив його, і з’ясувалося, що там не одне джерело, а дев’ять.
Юнак збагнув, що це своєрідний знак: то, напевно, не просто вода, а чисті джерела душ повстанців, передусім його брата, котрий таким дивним способом прагне йому щось сказати. Чистота джерельної води – Володя в цьому анітрохи не сумнівався – символізує чистоту помислів молодих повстанців, що віддали своє життя за Україну, ще не спізнавши святості кохання і палкого поцілунку дівчини. І ці помисли вони, за велінням Господа, передали йому, аби він проніс їх, передавши поколінням прийдешнім. Юнак поклявся собі – під пильним поглядом небес – продовжити справу героїв, аж поки вогонь волі не засяє над Вітчизною.
Володя зробив перший крок у доросле життя, ще не відаючи, які випробування на нього чатують на тернистому шляху, але з твердим переконанням, що він, як і колись його двоюрідний брат, ніколи не зганьбить честь роду. До цього його кликала пам’ять чистих джерел, яку він брав з собою у життєву дорогу як найдорожчий скарб.


Частина друга

НЕСКОРЕНА ПЛЕЯДА

Закінчивши Завалівську середню школу, Володя Рокецький вирішив поки що не вступати до інституту, а погодитися на пропозицію попрацювати вчителем у Поплавській восьмирічці. Звідти й призвали його в армію. Відслужив три з половиною роки підводником у Сєвероморську (на Північному флоті), і після демобілізації став слухачем підготовчого відділення юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.
Володя влився у студентське товариство не вчорашнім школярем, а цілком зрілим юнаком – з деяким життєвим досвідом та усталеними поглядами. Однак йому минуло тільки двадцять два, і юнацький максималізм брав гору над міщанським практицизмом. До того ж єство бунтувала пам’ять чистих джерел, вона кликала у небезпечні мандри – часом навіть наперекір здоровому глуздові.
У сьомому університетському гуртожитку доля звела Володю з Василем Ісайчиком, з яким жив в одній кімнаті. Василь готувався стати філологом. Згодом Володя зустрівся зі своїм земляком із Середнього Богданом Рокетським, вже першокурсником філологічного факультету.
Ті зустрічі часто переростали у літературні диспути. Відтак, попри літературні теми, розмови раз по раз проектувалися у політичну площину. Позаяк юнаків не задовільняла дозована цензурою офіційна інформація, вони черпали її з передач зарубіжних радіостанцій – “Голос Америки”, “Свобода” тощо. А згодом долучилися до “Самвидаву” – потужної рукописної пошти, започаткованої дисидентами 60-х років минулого століття.
Їхнє товариство розширювалось. До нього пристав земляк Володі Михайло Гомбковський із Завалова. Тоді він працював на одному з львівських заводів і готувався до вступу на факультет журналістики ЛДУ. А ще – товариш Михайла, робітник Ярослав Смалюк та майбутній журналіст Василь Ганущак. Ці хлопці через кілька років складуть ядро підпільної антирадянської організації “Каменяр”.

Це були продуктивні, але й важкі часи для прогресивної української інтелігенції. Так звана хрущовська відлига дала початок відродженню вільної думки – передусім у літературі. На арену вийшла когорта молодих майстрів слова – Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Стус, Іван Дзюба, Ігор Калинець, Григорій Чубай, Михайло Осадчий та інші. Втім цензура не дозволяла побачити світ найкращим творам молодих талантів.
У першій половині 60-х років компартійна верхівка СРСР почала глобальний наступ на опозиційну інтелігенцію, зокрема – українську. Але даремно сподівалися радянські вожді, що арешти у серпні-вересні 1965 року та судові вироки 1966 р. загальмують національно-визвольний рух.
У Львові Іван Гель, розгорнувши самвидавну діяльність, таємно опублікував і розповсюдив машинописними книгами позацензурні твори Івана Дзюби, Валентина Мороза, Михайла Гориня, Зіновія Красівського, Миколи Холодного, академіка Андрія Сахарова, Івана Франка. Ними зачитувалася молодь, особливо прогресивне студентство – здебільшого, із Львівського університету. По руках ходили переписані поетичні збірки Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса, Ігоря Калинця. У 1968 році Михайло Осадчий написав повість “Більмо” про власний арешт, слідство, суд, концтабір, яку пізніше опублікували на Заході і переклали багатьма мовами. На початку 70-х років В’ячеслав Чорновіл реалізовує видання машинописного журналу “Український вісник”, який активно розповсюджували на батьківщині й передруковували за кордоном. Крім того, він спільно з Іриною Калинець у грудні 1971 року утворив першу в Україні правозахисну організацію “Громадський комітет захисту Ніни Строкатої” через її арешт. До опозиційної та правозахисної діяльності долучилися Михайло та Богдан Горині, Михайло Масютко, Ярослав Кендзьор, Атена Пашко, викладач ЛДУ Любомира Попадюк та інші. Їх почин підхопили прогресивно мислячі студенти українських вузів: у Львові, Києві, Івано-Франківську...

Володя Рокецький не міг стояти осторонь опозиційних рухів. Ставши студентом юридичного факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка, він пробує власні сили у літературній діяльності. Пише вірші, перші розділи задуманої повісті “Пам’ять чистих джерел”, політичний памфлет “Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315 річниці кровопроводу “Україна-Москва” та ін. В усіх його творах простежується заклик до боротьби з радянськими окупантами.
У вільний час Володя постійно гостює у Львові, спілкується з побратимами. Тоді ж знайомиться з Данилом Кулиняком – молодим поетом і дисидентом. Данило у шістнадцятирічному віці, будучи курсантом Херсонського мореплавного училища, створив організацію “Вісники свободи України”. Його у 1964 році заарештували і звинуватили у “зраді батьківщини”.
Якось, разом повертаючись зі Львова, Данило записав у записник Володі власний вірш “Ліс рубають”:

“Досить ставити тільки коми!
Час вже крапки порозставлять.
Не приймаю я аксіому:
“Ліс рубають – тріски летять”.
Ми підняли років завісу.
А за нею – гора кісток.
Завжди менше буває лісу,
Ніж невинних отих “трісок”.
Хто рубає? За що рубає?
Знов лунає сокири стук,
Знову сонце нам закриває
Чорнокрилий кривавий крук.
Біль далекий – до серця близько.
Він прозрінням страшним проріс:
Кожен з нас може
стати “тріскою” –
Варт почати рубати ліс!”

Але влада не дрімала. Вона дуже хотіла знати, що народ про неї думає. І для цього мала такий потужний каральний інструмент як КДБ. Ця, з дозволу сказати, державна інституція завжди послуговувалася численним штатом провокаторів та інформаторів-сексотів, які уважно стежили, хто, про що і з ким говорить. Очевидно, що “під ковпак КДБ” з часом потрапив і Володя, бо вже після першого семестру відчув, що “виникли проблеми” в університеті. Але не того гарту був, аби зламатися.
22 травня 1971 року стало визначальною датою у подальшій долі Володі Рокецького. У день перепоховання великого поета України біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві відбулося зібрання патріотично налаштованої молоді і студентів. Там Володя прочитав вірш Данила Кулиняка “Ліс рубають”...
Опозиційні настрої захоплювали і львівське студентство. В університеті ім. І.Франка майже одночасно розпочинають діяльність кілька підпільних студентських груп. Одну з них на історичному факультеті організував Степан Слука. Це був неофіційний гурток для вивчення історії, зокрема праць українських істориків ХІХ ст. До складу гуртка спочатку ввійшли однокурсники Степана: Ігор Кожан, Роман Козовик та Іван Сварник (син тодішнього головного редактора видавництва “Каменяр”). Пізніше організацію поповнили першокурсники Леонід Філонов та Ігор Худий, а також студентка четвертого курсу, відмінниця, ленінський стипендіат, депутат обласної ради Мар’яна Долинська. Окрім вивчення історії України, студенти налагоджували зв’язки з відомими дисидентами, займалися самвидавом, читали заборонені цензурою твори...
Згодом до них приєднався Зорян Попадюк (син Любомири Попадюк), котрий ще десятикласником, влітку 1968 року, разом з товаришами створив у Самборі нелегальну організацію “Український національно-визвольний фронт”. Зорян уже тоді написав і розповсюдив листівки з осудом окупації Чехословаччини військами Варшавського договору і про самоспалення на знак протесту проти цього чеського студента Яна Палаха. Крім того, самбірські школярі двічі встановлювали хрест з написом “Жертвам терору” на братській могилі вояків УПА, і двічі влада його знімала. У 1969 році Зоряна Попадюка виключили зі школи, і він закінчив школу вже у Львові, а через рік став студентом філологічного факультету ЛДУ.
Водночас діяла неофіційна група студентів філологічного факультету, до складу якої входили сумчанин Григорій Хвостенко, тодішній голова літстудії “Франкова кузня” Василь Ганущак, Богдан Рокетський (обоє – товариші Володі Рокецького) і студент факультету журналістики Павло Федюк.
Паралельно існувала вже згадана підпільна група “Каменяр”, членом якої був і Володя Рокецький. Не розкриваючи участь у “Каменярі”, його учасники приєдналися згодом до нелегальної групи студентів філологічного факультету...
Тим часом В.Рокецький у Києві ближче знайомиться з Михайлом Слабошпицьким, майбутнім “відомим” літературним критиком. Йому показує власні вірші, памфлети і частину повісті “Пам’ять чистих джерел”. А також знайомить з нелегальною літературою, що поширювалася через “Самвидав”. Довірливий Володя і гадки тоді не мав, яку гідру пригрів...

Активна діяльність опозиційних сил в Україні, передусім значне поширення самвидаву, дискредитували “найдемократичнішу у світі країну”, що неабияк роздратувало Москву, і монстр почав серйозно гніватися. 28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалює таємну постанову “Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів”. Це стало своєрідним сигналом для каральних органів. 9 серпня того ж року КДБ порушує кримінальну справу за фактом виготовлення і поширення “Українського вісника”. Упродовж кількох місяців було зібрано чимало оперативних матеріалів...
Скоординовану акцію ізоляції активних діячів опозиції здійснено 12 січня 1972 року. За грати потрапила частина національно-свідомої інтелігенції Києва, Львова й Івано-Франківська: Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Михайло Осадчий, Тарас Мельничук, о. Василь Романюк (майбутній патріарх УПЦ Київського патріархату) та багато інших.
Зазнав переслідувань і Володя Рокецький. Спочатку він змушений припинити навчання в університеті й, аби не покидати столиці, влаштувався робітником Київського спеціалізованого будівельно-монтажного управління зв’язку № 2. Але його не минула доля більшості дисидентів...
14 січня 1972 року, коли Володя прогулювався київською вулицею, до нього підійшли два дужі чоловіки зі стальними поглядами і кам’яними обличчями і, заламавши руки, поволокли його до машини. Так він опинився у слідчому ізоляторі управління КДБ у Київській області.
18 січня у будинку батьків Володі в Носові старший слідчий слідчого відділення УКДБ у Тернопільській області майор Касьянов, за дорученням з Києва, провів ретельний обшук з метою “виявлення антирадянського змісту документів”.
Вилучали все – навіть дитячі записники Володі, у яких він нотував, що має зробити вдома по господарству. Проколювали перини й подушки спеціальними шампурами, одне слово, наче намагалися знайти пристосування для здійснення терористичного акту...
А потім були допити – по кілька разів на добу. Вимагали, аби “здав” однодумців. Але Володя був незламним і поводився гідно. Тоді вдалися до іншої тактики: мовляв, якщо викажеш спільників, то це обов’язково візьмуть до уваги, навіть дозволять університет закінчити, посприяють майбутній кар’єрі. Це означало стати зрадником і заплямувати не тільки власну, а й честь роду. Звісно, на це Володя не міг піти.

6 червня 1972 року відбулося засідання судової колегії у кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Ю.І.Мацка. Обвинувальний вирок базувався на свідченнях М.Слабошпицького, Приступи та Козловського (а їх Володя вважав товаришами!). Суть обвинувачення зводилася до того, що “Рокецький у розмовах з ними поширював наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад”. Не забули й про вірш “Ліс рубають”. Присуд – п’ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії (концтаборі для інакомислячих) суворого режиму. А ще з Володі стягнули 90 крб. судових витрат на користь держави.
А Михайло Слабошпицький після свідчень проти Володимира Рокецького здійснив загадково стрімкий кар’єрний злет. Він без жодної виданої книги став членом спілки письменників (що було нечувано в радянський період: навіть Л.І.Брежнєва прийняли до Спілки після виходу у світ “геніальних” “Малої Землі”, “Відродження”, “Цілини”), а ще одержав ордер на квартиру в Києві. Така ціна зради...
Володя відбув термін “від дзвінка до дзвінка”. У Володимирській тюрмі та мордовських таборах близько познайомився з Василем Стусом, Левком Лук’яненком, Володимиром Буковським, Валентином Морозом, Зоряном Попадюком (його арештували у 1973 р.), Михайлом Горинем.
З Василем Стусом вони були друзями: “проживали” в одній камері. В.Рокецький щиро захоплювався мужністю і незламністю цієї великої людини, великого поета України. Володі перед виходом “на волю” Василь передав понад 50 власних поезій. Він “виніс” їх цікавим способом (так що КДБ й не здогадувалося): вивчив напам’ять, а потім відтворив і, передавши Михайлині Коцюбинській, зберіг ці безцінні твори для нащадків.


Частина третя

ЕТАЛОН ЧЕСТІ

Як зазначалося, Володимир Рокецький відбув термін “від дзвінка до дзвінка”. З російського Владіміра до Тернополя його спеціально етапували кілька діб – з таким розрахунком, аби випустити на волю в день арешту. Отож, 14 січня 1977 року Володя опинився на тернопільському вокзалі з одним карбованцем у кишені. Таку суму йому видали в КДБ (під розписку!), щоб він міг добратися додому...
На вокзалі побачив кіоск, де продавали булочки і чай. Духмяний запах хліба, якого Володимир не відчував довгих п’ять років, не давав спокою, і він витратив останнього карбованця, щоб втамувати голод. Без копійки в кишені, в одязі, просякнутому тюремним запахом, почав вмовляти таксистів. Ті, як правило, відхрещувалися: ніхто не ризикував на ніч везти вчорашнього в’язня (всяке ж могло трапитися), бо ніхто з них не здогадувався, що то не “рецидивіст-кримінальник”, а “політичний”. Тим паче, що розрахуватися обіцяв аж у Носові. Все ж світ не без добрих людей, і один з таксистів пошкодував Володю...
Мати не впізнала сина. Замість красеня-юнака (до арешту він важив 96 кг) до хати зайшов змордований посивілий чоловік (як з’ясувалося, при виході з тюрми Володя ледь “натягував” 45 кг). Лише очі світилися зорями, тільки погляд сина був сумний і задуманий.
Два тижні не вставав з ліжка. У Володимирській тюрмі і мордовській зоні заробив цілий букет болячок, зокрема й виразку шлунка. Тому й відгодовували повільно: спочатку – склянка молока і ложка меду на день... Лиш згодом міг харчуватися як усі. Але він був на волі і поволі налагоджував життя.

Того ж літа одружився і перебрався у Бережани, де з труднощами влаштувався завідуючим складом у ПМК... Його вроджена порядність і чесність забезпечили Володі пошану від усіх, хто його знав. У Рокецького було багато друзів, і всім він допомагав. Просто так, безкорисливо. Така вже була у нього вдача – інакше просто не міг.
Дружина Ганна подарувала йому двох синів-соколів. Володя любив їх до нестями. І змалку вчив долати усі перепони і досягати мети самотужки.
Воля, втім, була дуже відносною. Рокецький весь час перебував під “пильним поглядом” КДБ. За ним стежили, його викликали на “виховні” бесіди, одне слово давали зрозуміти, що про нього все знають і всі його кроки контролюють. Але навіть попри тотальний нагляд Володі вдалося на початку 80-х передати Михайлині Коцюбинській вірші Стуса.
Одного разу Рокецький мав зустрітися з побратимами у Львові. З села виїхав без особливих пригод. Але у Бережанах в автобусі ніби відчув на собі чийсь погляд. І справді – помітив підозрілого чоловіка: мав певний досвід, тому кадебістів вираховував миттєво. У Перемишлянах перед відходом вискочив з автобуса, забіг у поліклініку і через вікно в туалеті знову вийшов на вулицю. Таким способом позбувся “хвоста”...
Його дружина Ганна пригадує ще й такий випадок. Вечір 24 серпня 1991 року. Вони з Володимиром жадібно слухали випуск теленовин про історичне засідання Верховної Ради. Раптом задзвонив телефон. У слухавці пролунав знайомий голос Зоряна Попадюка. Він щиро вітав побратима зі святом, якого чекали стільки років і заради якого віддали частину молодих років.
– Знаєш Володю, – зізнався Зорян, – я ніколи не думав, що ми доживемо до цього часу...
– Какого чёрта радуетесь!.. – пролунав злий чужий голос, і Володя зрозумів: телефон прослуховують.
І тут вперше в житті у присутності дружини, не добираючи слів, виразно, розтягуючи фрази, порекомендував “пильному оку”:
– Та пішов ти на... Повторюю: тепер пішов ти на...

Наприкінці вісімдесятих Володя зайнявся підприємницькою діяльністю. Поставляв нафту й нафтопродукти в область і район. Але ніколи не забував про благодійність і меценатство. Скільки він допоміг школам, дитячим садкам, музеям, церквам! Меморіал з церквою на Лисоні – то його ідея. І, поки жив, весь час допомагав у будівництві – грошима, матеріалами. Церква на хуторі Соколиця теж споруджена за рахунок його пожертвувань.
У 90-х роках він з’ясував, що у Старому Місті (біля Підгаєць) на цвинтарі поховані хлопці, що загинули у носівській криївці. Там спочивав і його двоюрідний брат Володя Клюба. Рокецький ініціював відкриття символічної могили з пам’ятним знаком на місці поховання героїв.
Багато добрих справ встиг зробити. Недаремно у 1994 році його визнали людиною року Тернопільської області. І було за що: у час гострого дефіциту пально-мастильних матеріалів Володимир Рокецький, очолюючи МП “Крок” і поставляючи нафтопродукти в область, забезпечив проведення польових робіт. Кажуть, владні структури навіть не розрахувалися за них...
14 січня 1999 року Володі не стало. Важка хвороба, спричинена ще тюремними “надбаннями”, забрала справжнього сина України, люблячого чоловіка і татуся.
Бережани давно не бачили такого велелюдного похорону. В останню дорогу Володю проводжали не тільки рідня, друзі, знайомі, а й ті, хто лише чув про нього.
Недаремно його старший брат Леонід на похороні признався:
– Я лише тепер зрозумів, ким був Володя...

Володимира Рокецького немає нині серед нас, але пам’ять про нього житиме вічно. Це не банальні слова, а свята правда життя. Ми нині шануємо імена тих, хто був флагманом національно-визвольних змагань українського народу у 60-70 роки минулого століття. Справді, Василь Стус, Василь Симоненко, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Алла Горська, Ірина та Ігор Калинці, Михайло та Богдан Горині, Микола Руденко, Петро Григоренко – всіх не перелічити – стали нашими символами, своєрідним знаменом нескореного українського духу. Їх знає вся Україна, і вони того заслужили.
Але була ціла когорта прапороносців – тих (їхні імена знають хіба що найближчі друзі), хто допомагав нашим світочам доносити національні ідеї до людей. Це вони – національно свідомі українські студенти, – розповсюджуючи самвидав, сіяли серед народу ті зерна, які проросли у серпні 1991-го. Арешти на початку 70-х років не дали бажаного результату. Кадебісти не змогли знищити самвидав, принаймні – у Львівському університеті. І справу, яку робили Володя Рокецький, Зорян Попадюк, Василь Ганущак, Мар’яна Долинська та їхні побратими, підхопили їх послідовники. І у 1979 році і у 1983-84 рр. КДБ “виявляло” окремі підпільні групи в ЛДУ, опозиційно налаштовані до влади. А національний сплеск на похороні Володимира Івасюка, з яким влада не могла впоратися більше трьох місяців! І теж ініціатором була молодь: студенти львівських вузів (переважно ЛДУ), замість комсомольських зборів, пішли віддати останню шану улюбленому композиторові. Вони не думали тоді про наслідки, вони просто підкорилися велінню серця.
Таким, власне, був у молоді роки Володя, таким він зостався до останніх днів. Він міг у кінці 80-х на початку 90-х піти у “велику політику”. З таким героїчним минулим Володимир Рокецький спокійнісінько виграв би вибори до Верховної Ради України у нашому окрузі. Але цим шляхом він не пішов.
Я довго думав, чому Володя цього не зробив, адже, без усякого перебільшення, він мав на це моральне право. Більше того, навіть не влився у жодну з національно-демо-кратичних партій. Мабуть, одразу побачив, хто, миттєво перефарбувавшись, туди проліз. А може, були ще якісь причини?
Нещодавно Данило Кулиняк передав у редакцію аудіозапис інтерв’ю з Володимиром Рокецьким, підготований ще у 90-х роках для радіо “Свобода”. На це запитання Володя відповів буквально так:
– В усіх галузях повинні працювати професіонали. А “файний хлоп” – то не професія... А у нашій політиці, таке моє враження, професіоналів практично немає, туди лізуть ті, хто прагнуть кар’єри...
У тих словах – весь Рокецький. Він не любив слави, він ненавидів галасливий “щирий патріотизм”. Водночас Володя був просто Патріотом – не на мітингах і зібраннях, а щодня, щомиті, у помислах і вчинках. І тільки такі люди завжди рятували честь нації. Вони – її совість, точніше – еталон честі й совісті. Не було б таких людей – ми, мабуть, ніколи не пізнали б ці одвічні чесноти, бо не було б по кому себе міряти.

Постскриптум.

 

Звісно, це лише окремий штрих до справжнього портрета Володимира Рокецького, людини великої душі і великих помислів. Надто рано пішов із життя, не встиг багато чого розповісти про ті роки. Власне, він і не любив (і не хотів!) розповідати. Бо ніколи не вважав свої вчинки подвигом. Для нього це була просто природня поведінка звичайної людини. Тому інформацію про Володю довелося збирати по крихті з різних джерел.
Автор безмежно вдячний його дружині Ганні Володимирівні за спогади і надані матеріали, друзям, котрі погодилися про нього розповісти.
Крім того, автор використав матеріали публікацій спогадів письменників Данила Кулиняка та Наталії Околітенко, а також витяги з дипломної роботи студентки ЛДУ Наталі Мисак про опозиційний рух у Львівському університеті в 70-х роках минулого століття. 

 

 листопад  2007 року



Обновлен 01 янв 2016. Создан 09 окт 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником